«Найбільше багатство – не матеріальне: посмішка дружини, обійми онуків та дітей», – філософія та мудрість відомого закарпатця Павла Ганинця

Кажуть, що промовистіше за слова про істинну велич людини свідчать три речі: розум, вчинки та милосердя.  Навіть якби ступінь значущості індивіда можна було визначити, беручи до уваги можливості одного тільки інтелекту, то сучасним генієм нашого часу (і, гадаю, що в цьому твердженні зі мною погодиться більшість мешканців Срібної землі), справедливо можна назвати Почесного громадянина м. Сваляви, академіка Української технологічної академії, Заслуженого лікаря України Павла Павловича Ганинця. 

Якщо оцінювати внесок його досягнень на розвиток нашого краю, то в історичному плані героя цього нарису цілком доречно ставити в один ряд із такими видатними діячами Закарпаття й Свалявщини зокрема, як голова Директорії Підкарпатської Русі (читайте: перший губернатор – авт.) Григорій Жаткович, заслужений лікар України Мирослав Чайковський та вчитель початкових класів Бистрянської восьмирічної школи Василь Попович. Чому? Перед хистом до юриспруденції та дипломатичним талантом Жатковича капелюха схилив навіть Президент США Вудро Вільсон, за готовність рятувати людські життя та неймовірну любов до пісні Мирославу Чайковському доземно, а головне – щиро кланялися не тільки у Сваляві, а й за її межами. Про роль вчителя звичайної середньої школи Василя Поповича в історичному минулому нашого краю   розкажу трохи пізніше, та запевняю: так само, як і Павла Ганинця  цих людей поважали, ними захоплювалися і ставили за приклад, на них хотіли бути схожими, їх  боялися, щиро любили і палко ненавиділи…       

А між тим медик, юрист, економіст за освітою, підприємець за покликанням, будівничий за станом душі генеральний директор санаторію «Квітка Полонини» (ТОВ «Сузір’я») Павло Ганинець не тільки зумів реконструювати колись найменшу бальнеологічну оздоровницю нашого краю, втіливши на її базі два повноцінні рекреаційно-оздоровчі комплекси, а й вдихнув нове життя в таку малоіміджеву нині галузь медицини як курортологія, і тим самим представив туристично-відпочинковий реноме Закарпаття кращим не лише на Україні, а й на міжнародній арені. Своїми вчинками генеральний директор санаторію «Квітка полонини» постійно доводить: «Бути успішним управлінцем і достойним політиком – можливо. Для цього просто треба мати гнучкий розум і велике серце». 

Вивчаючи його біографію, усвідомила: міркувати якось по-іншому Ганинець просто не може.

Народився Павло Ганинець в селі Чинадієво 10 листопада 1951 року в родині вчителів. Хлопчина мав усі шанси провести дитинство, вивчаючи лабіринти загадкового Сент-Міклошу і, хто зна, можливо, світ ніколи б не довідався про персону Павла Ганинця, а сам він не став би тим, ким є зараз, якби свого часу батьки героя цієї статті одностайно не вирішили: разом вони робитимуть все можливе і неможливе заради того, аби у їхніх дітей було світле й щасливе майбутнє. Чоловік і дружина були переконані: їхнім дітям (а окрім Павлика, у подружжя Ганинців зростав старший син Володимир) за будь-яких обставин необхідна достойна освіта. Відтак, за кілька років після народження молодшого сина сім’я переїздить до Голубиного, а з1974-го родина оселяється у Сваляві.

Переїзд до районного центру стає для Павла Ганинця доленосним. Погодьтеся, далеко не всі здобувачі освіти можуть похвалитися більш, ніж п’ятьма десятками однокласників й тим, що свого часу шкільну науку опановували у трьох альма-матер одразу. А генеральний директор санаторію «Квітка полонини» може. Та й очільники Свалявських шкіл, будьте певні, пишаються, що за шкільною партою одного з класних кабінетів колись сидів сам Павло Павлович Ганинець. Та й не просто сидів, а дуже добре вчився!  

До Свалявської восьмирічки (нині ЗЗСО №3 м. Сваляви, – авт.), де вчителями працювали Марія Василівна та Павло Іванович Ганинці, хлопчик, який із дитинства зростав у оточенні шкільних підручників, пішов, коли йому не виповнилося ще й семи літ. Не те, щоб він палко «горів» бажанням вчитися з першого кроку, однак те, що у самому процесі навчання криється щось дуже і дуже для нього важливе, закарбувалося в пам’яті Ганинця-молодшого, коли той, по суті, був ще малюком. Просто прочитав це у маминих очах, із якою, як стверджують ті, хто спілкувався з Марією Василівною особисто чи мав нагоду бачити її хоча б раз у житті, у Павлика була фантастична схожість як за характером, так і за зовнішністю. Мине зовсім мало часу й Павло усвідомить: можливості, що їх дарують людині знання, воістину – безмежні. Відтак,  окрім школи, де грамотності й азам математики чужих дітей навчали його батьки, він змінить ще два навчальних заклади, відвідуватиме «руську», що нині ЗЗСО №2, затим і «масарикову» – ЗЗСО №1 школи, а палка любов до науки стане для Павла Ганинця чи не єдиною пристрастю, що супроводжуватиме його все подальше життя.   

Благо, батьки завжди створювали для синів умови, сприятливі для опановування освітнього процесу: навчання тільки в «денні» зміни, репетитори, на заняття яких нерідко треба було їздити до обласного центру, але попри те, що чи не з підліткових років у Ганинця було амплуа виняткового інтелігента (за спогадами однокласників, до школи він завжди приходив з наймоднішою зачіскою й у ефектному костюмі «з голочки»), називати його абсолютним «заучкою» язик просто не повертався.

Маючи  невисокий зріст, юнак ще з підліткових років усвідомив, що занадто розумних у школі не любить ніхто, і маючи славу «ботана», абсолютний авторитет серед однолітків він навряд чи здобуде. Усвідомлення такого факту могло кого завгодно загнати у стан затяжної й майже абсолютної депресії, та Павло Ганинець не тільки не зламався, але й почав активно займатися спортом. 

Для Радянського Союзу спортсмени були «стратегічною зброєю», яку в якості демонстрації політичного впливу вміло використовували на геополітичній арені державні діячі. Тому і не дивно, що діяльність спортивних шкіл широко пропагувалася в суспільстві, а гасло «У здоровому тілі – здоровий дух!» доносилося до вух, сердець і свідомості радянських громадян з теле- і радіоефірів, газет, буклетів, афіш і мало не з кожної «праски». Займатися спортом було модно, тож і не дивно, що юний Павло Ганинець із задоволенням відвідував заняття із закидання списа та молота, добре бігав, цікавився волейболом, футболом, настільним тенісом, усім тим, чим зазвичай марили тогочасні підлітки. З легкої маминої руки хлопець брав активну участь у самодіяльності району, вчився грати на баяні і якийсь час навіть був учасником шкільного хору. Будучи не по роках кмітливим, він добре знав, що багатогранність, розум і талант помножені на відмінну фізичну підготовку в підсумку дають шарм, що здатен прихиляти до ніг навіть зірки. Саме тоді він чи не вперше проявив свій характер не просто мислителя, а далекоглядного стратега. 

Треба віддати належне, бо такий підхід молодого юнака до ситуації себе повністю виправдав: його спілкування починають прагнути, з ним хочуть товаришувати і всюди приймають за «свого». Майже сягнувши шкільного рубежу, майбутній випускник продовжує старанно вчитися і свалявську «горожанку» закінчує із «золотою» медаллю. Для хлопця бути відмінником школи, побудованої за часів Президента Чехо-Словацької республіки Томаша Масарика, було не стільки логічним завершенням звичайного шкільного періоду, скільки «справою честі», адже із Першою особою колись об’єднаної із двох країн республіки доля родини Павла Ганинця пов’язана особливим чином.

…Березень 1921року. У маленькому гірському селі Свалява (містом районного значення населений пункт стане дещо пізніше – авт.) у родині простого вчителя Бистрянської школи Василя Поповича та його дружини Олени народжується дівчинка Марія. Чоловік так зрадів появі омріяної донечки, що радістю своєю у буквальному розумінні цих слів був готовий ділитися з усім світом. Василь не придумав нічого кращого, аніж запросити на роль хрещеного батька немовляти президента Чехословацької Республіки Томаша Масарика. Про те, за яких обставин познайомилися двійко цих чоловіків та які стосунки панували між ними до 1921 року – невідомо, та Томаш Масарик не тільки погодився і взяв на себе відповідальну місію хрещеного батька Марійки, а й переказав похресниці чималу суму грошей. Минуть роки, дівчинка виросте й також вийде заміж за вчителя – математика і музиканта Павла Івановича Ганинця, у шлюбі в них з’явиться двійко хлопчиків, один із яких і стане героєм цього допису. 

Все б нічого та отримані у подарунок для доньки гроші Василь Попович жертвує на будівництво «Русинського народного дому», рішення про зведення якого було прийняте на загальних зборах членів спілки «Зоря» у 1924-му році. Збіг це, чи, можливо, про таке рішення свого кума дізнався особисто Томаш Масарик, але за 8/10 років у Сваляві починає функціонувати «горожанка» – школа, будівництво якої було повністю профінансоване коштами ЧСР. Старші люди кажуть, що «горожанка», котра стала істинним витоком інтелігенції й із-за навчальних парт якої у світ вийшли цілі династії педагогів, культурних і мистецьких діячів, багато чесних, порядних, достойних людей – ніщо інше, як подарунок люблячого нанашка Томаша для своєї малої похресниці. Ось яку важливу справу для освітнього поступу Свалявщини зробив колись Василь Попович. Погодьтеся, не було б у Сваляві такої гарної світлиці знань, якби свого часу вчитель Бистрянської школи не написав доленосного листа. Про цей неординарний випадок у своїй книзі «Свалява. Есе та вірші про історію і сьогодення, людей рідного міста, моєї казкової колиски поколінь» згадує і Почесний громадянин міста Свалява, поет-публіцист Михайло Турок. Тепер про цю історію знайте і ви. 

Забігаючи наперед, скажу: через три десятки років Павло Ганинець відгукнеться на прохання черниць і дозволить розібрати один із санаторних корпусів, котрий монахині використають у якості будівельних матеріалів при зведенні Свято-Троїце-Кирило-Мефодіївського жіночого монастиря. На такий крок головний лікар санаторію «Квітка полонини» пішов абсолютно свідомо, хоча вже тоді знав: «Будівництву нового оздоровчо-рекреаційного комплексу «Сузір’я» – бути!». Тодішнім своїм рішенням Павло Павлович, мов би один в один, повторить благородний вчинок свого пращура – вчителя Бистрянської школи Василя Поповича, чим доведе: «У Ганинців милосердя буквально вплетене в геном».

Найкращі людські чесноти: сердечність, доброту, чуйність, людяність Павло Ганинець проявлятиме в майбутньому не один раз і понині чоловіка супроводжуватиме слава мецената Срібної землі. 

Та все це буде у майбутньому, а поки що молодий випускник «масарикової» альма-матер усердно штудіює підручники з біології, хімії, фізики, анатомії, бо, на відміну від решти його перевесників, які, піддаючись духові чи то популізму, чи то романтизму, мріяли бути водіями чи пекарями, продавцями, слюсарями, міліціонерами, художниками або ж, як старший брат Павла Володимир, котрий зі своїми неперевершеними балансирними виступами славився справжньою «зіркою» свалявської циркової трупи, вступити у «льотне» і стати керманичем «випробувальника», Ганинець-молодший з дитинства бачив себе тільки лікарем. У своєму прагненні рівнявся хлопець не на кого небудь, а на самого Тиберія Дулішковича. 

Відтак вступає на медичний факультет Ужгородського державного університету на кафедру курортології і фізіотерапії, який із успіхом завершує, отримавши омріяний диплом. На перший погляд може здатися, що спеціальність, яку обрав для себе Павло Ганинець, нічого спільного із «серйозною» медициною не має. Звісно, вона не така престижна, як нейрохірургія чи трансплантологія, але сам факт того, що фахових випускників з курортології готували лише у двох вишах УРСР – Ужгороді та Криму – багато про що говорить. У Кремлі добре знали: вивчити достойного хірурга, терапевта чи ортопеда можна у будь-якому виші країни, а зростити фахівця, котрий візьме до уваги специфіку місцевості з урахуванням усіх «мінусів», нівелюватиме недоліки «плюсами» і при цьому керуватиме курортом так, аби слава про нього ширилася на пів світу, – то надзадача, із якою впоратися можуть одиниці. 

Павло, зі своєю жагою до навчання, з усіма поставленими завданнями порався на «відмінно». Лише перші три курси займалися майбутні фахівці цієї кафедри за загальною освітньою програмою, бо ж далі кращі студенти, до числа яких входив і Павло Ганинець, вивчали кібернетику та електроніку в медицині, паралельно освоюючи вищу математику, біомедицину, біоніку. Тож і не дивно, що до санаторію «Поляна» молодого випускника медфаку приймають «із розпростертими руками» у буквальному розумінні. В оздоровниці розуміють, що фахівці такого рівня, а на той час у молодого чоловіка було вже кілька наукових праць, написаних під керівництвом світила курортологічної галузі Закарпаття Андрія Сочки, на вагу золота. 

До слова, саме Павло Ганинець був одним із тих людей, що свого часу допомогли організувати на базі оздоровниці «школу здоров’я», де Андрій Сочка читав свої лекції та проводив огляд відпочиваючих. Сам же Павло Павлович значився у штаті санаторію спочатку дієтлікарем, хоча прийом, огляд та «ведення» хворих відпрацював нарівні з усіма старшими колегами, а згодом «допрацювався» й до «начмеда». А ще був секретарем комсомольської, а відтак партійної організацій. І хоча нині мало хто пишається своїм компартійним минулим, однак не з чуток відомо: довірити обіймати таку важливу посаду могли лише людині спокійній, цілеспрямованій, мудрій, виваженій – саме таким і був Павло Павлович Ганинець. 

Можливо, саме тому, коли у 1986 році головного лікаря «Поляни» призначають керманичем найменшого на той час санаторію Свалявщини «Квітка Полонини», його, як представника молодих і перспективних кадрів, направляють на заочно-очні курси головних лікарів курортних оздоровниць, що проходили безпосередньо в Москві, де усім секретам управління санаторно-курортною системою слухачів навчали на Всесоюзному рівні. Серед модераторів і лекторів були Міністри та заступники Міністрів профільних радянських Міністерств: екології туризму економіки, культури – вчили не тільки азам умілого управління, лікування, господарювання, а й психології, філософії діловому спілкуванню. Тож, коли прийшов на нове місце роботи, одразу зрозумів – санаторій треба змінювати.

На момент виконання своїх нових обов’язків у якості головлікаря санаторію «Квітка полонини» Павло Ганинець був давно і щасливо одружений. Із дружиною, котра в дівоцтві носила дуже цікаве і неординарне для нашого регіону прізвище «Несіймука», герой моєї розповіді познайомився, ще будучи студентом 5 курсу. Сталося це під час поїздок студентською «Скалкою», що неподалік Невицького замку. До того, як зізнавався рідним та знайомим, він просто не помічав жодних дівчат, і, думаю, навряд чи уявляв себе одруженим. Єдине, що могло цілком і всеосяжно витати в його голові до тієї доленосної зустрічі – всеохоплююча жага знань. 

Період між зустрічаннями та одруженням тривав зовсім не довго. Вони досить швидко побралися, а за якийсь час в них вже з’явилися діти. 

В одному з інтерв’ю, яке герой моєї оповідки дав колись відомому закарпатському журналістові Василю Нитці, Павло Павлович обмовився, що їхнє з дружиною знайомство не було для нього коханням з першого погляду, проте дівчина підкорила його своєю безпосередністю. 

Вгадується, що, вкотре побачивши юнку у вагоні «Скалківської» електрички, хлопець раптом згадав ті теплі липневі дні, коли всією великою родиною приходили до обійстя Поповичів, де завжди весело і щасливо святкували іменини бабусі Олени, тієї самої, що народила доньку Марію, похресницю Томаша Масарика. Дев’яносто осіб у маленькій трикімнатній хатині, і нікому з гостей тут ніколи не було затісно чи холодно. Тоді юнак подумав: ця миловидна і спокійна дівчина цілком може бути тією людиною, котра у майбутньому збиратиме разом усю їхню велику родину. Коли ж Павло довідався, що у паспорті дівчини, яку весь «студентський потік» їхніх перевесників добродушно звав Люсею, гарними прописними буквами красується ім’я Олена, то остаточно зрозумів, що юнка і є його доля.

Так Олена Несіймука стала Оленою Ганинець, а Павло – одруженим чоловіком.

А як же романтика і слова про чорне, мов ніч, гарно вкладене дівоче волосся, тонкий стан, і сяйво, що блищить з її світлих очей? – спитайте ви. Сімейне життя героя цієї розповіді – таємниця за всіма печатями. Він усім дає зрозуміти: його щастя любить тишу. Хоча все тому ж Василю Нитці сказав: «Навіть якби не став медиком, і не вчився разом з нею на одному курсі, то якби треба було заради зустрічі пройти половину планети, я б пройшов, аби тільки знайти цю дивовижну жінку». У цих словах і криється весь трепет родинних почуттів Павла Ганинця. 

Втім, воно і не дивно, адже разом з Люсею Степанівною вони не тільки привели на цей світ і зростили двох чудових дітей – доньок Альону та Олександру, а й разом відсвяткували кашемірове весілля – 47 років прожитих разом не у даль, а в глибину.

Саме Люся Степанівна була поруч із Павлом Ганинцем тоді, коли трохи більше як за рік після призначення на посаду, вирішив уперше закрити санаторій і, оптимізувавши місця, зробити бодай якийсь пристойний ремонт. До слова, заради цієї мети Павло Павлович особисто зустрічається із віце-президентом Всесвітньої федерації бальнеологів і кліматотерапії Михайлом Лободою. 

Відала жінка і про плани щодо відкриття заводу з розливу мінеральних вод, тих самих, які за часів Австро-Угорської імперії залізницею розвозили по всій Європі. (Нині підприємство постачає на зовнішній та внутрішній ринки три види цілющого мінерального напою – «Поляна квасова-преміум», «Лужанська-4» «Лужанська-7» – авт.). Вона ж підтримала чоловіка у прагненні звести на території «Квітки полонини» новітній оздоровчо-рекреаційний комплекс преміум-класу ТОВ «Сузір’я», і остаточно змирилася з тим, що не зважаючи на чималий досвід, мудрість і непідробний авторитет серед оточення, її Павло, мов дитина, радітиме можливості повчитися чогось нового.  

Така вже в нього життєва філософія: вчитися, аби завжди бути у епіцентрі всіх сучасних новацій. Для Павла Ганинця кожен новий день – це безцінна можливість додати до свого життєвого досвіду щось корисне. І цією можливістю користується він на всі 1000%. Навіть нині, подорожуючи по світу, продовжує вчитися ,«тягнучи» до свого санаторію все найкраще з усіх континентів: від сучасного обладнання, до необхідних кваліфікованим медичним працівникам теоретичних знань. До прикладу, кілька років тому між санаторієм «Квітка Полонини» та Інститутом післядипломної медичної освіти ім. Платона Шупика було укладено  договір про співпрацю.

А між тим Павло Ганинець із непідробним завзяттям знову стане студентом економічного факультету рідного Ужгородського, тепер уже національного вишу, а відтак на базі Вінницького торгово-економічного університету опановуватиме юриспруденцію, (так відає «офіційна» біографія, хоча достеменно відомо, що гендиректор оздоровниці має ще кілька «вищих» освіт, – авт.), організує випуск збірника наукових праць «Сучасні проблеми рекреації на курортах Карпатського регіону», виступить автором та співавтором книг з проблем санаторно-курортного лікування та більш ніж пів сотні статей у наукових виданнях, буде удостоєний звання заслуженого лікаря України, Почесного громадянина м. Сваляви, стане кавалером ордену княгині Ольги ІІІ ступеня, матиме за честь бути вшанованим Європейською Бізнес-Асамблеєю, отримає «Золотого Меркурія» – головну відзнаку міжнародного проєкту, що вручається у рамках відомої іміджевої програми «Лідери ХХІ століття» за особистий внесок в оздоровлення вітчизняної економіки та розвиток інтеграційних процесів, з гордістю триматиме в руках Почесну Грамоту Верховної Ради України, якою відзначать парламентарі багаторічну діяльність Павла Павловича на благо української спільноти, здобуде звання академіка Української технологічної академії, запише до свого «активу» ще чимало почесних вітчизняних та міжнародних нагород і піде «у політику». Та зробить це не заради розширення власного бізнесу, а заради покрашення добробуту громади. «Маючи можливість поділитися з кимось – ділися добром, бо воно вертається лише раз, а ненависть – множиться сторицею», – вчили Павла Ганинця батьки. Цієї  прописної істини «лікар із золотим серцем» дотримується й по сей день.

За ініціативи Павла Ганинця з’явиться у центрі Сваляви дві самобутні «родзинки» – водолій і дубова бочка – прадавні символи міста, на території району облагороджуватимуть малі мінеральні джерела, аби кожен охочий зміг відчути неповторний смак «живої» свалявської води, а сам Павло Павлович укріпиться меценатом, котрий підтримуватиме розвиток культури, спорту, образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, сприятиме в організації паломницьких поїздок багаточисленних свалявських вірян.

 Все це буде згодом, а 1988 року одразу після закінчення капітального ремонту у головлікаря зароджується ідея побудови нового корпусу. Вкотре, пройшовши усі бюрократичні процедури, з дозволами, підписами і навіть виділенням коштів, санаторій «включають» у останню «п’ятирічку», але Радянський Союз розпадається і фінансування, що мало бути спрямоване на зведення нового корпусу, «заморожують». Ганинцю потрібно було терміново шукати нового інвестора. Таким стало «Державне телебачення України», пізніше і ця компанія наказала «довго жити», а посеред оздоровниці виник недобуд. Споруду, звісно, розібрали, а її рештки, як згадувала вище, передали на будівництво Свято-Троїце-Кирило-Мефодіївського жіночого монастиря. Відтак, маючи уже готовий проєкт, Ганинцю довелося все починати спочатку. 

Як Павлу Павловичу це вдалося? Чоловік каже: «Щастило на добрих людей». І це дійсно так. Лікар і нині з теплотою говорить про достойних постатей, із якими зводила його доля: Віце-Прем’єр-міністра України Вітольда Фокіна, тодішнього заступника міністра Держбудівництва Анатолія Мамічева, голову Держпостачу Анатолія Мілінького, також голову райкому Партії  Павла Федиковича, колег-лікарів: головну лікарку санаторію «Поляна» Єлизавету Примич, «вузькопрофільників» Юрія Макару, Тетяну Гісем, Валерія та Галину Котлярових, і навіть викладачів «масарикової» школи: класного керівника, висококваліфікованого вчителя хімії Степана Жудера та фізики Юрія Грабаря, тренера із кидання спису й молота Томаша Горвата, друзів та однокласників, і сумує, що дехто вже пішов у засвіти. 

А у зведенні нового рекреаційно-оздоровчого комплексу «Сузір’я» допоміг банк «Київ» – єдина фінансова установа, керівництво якої погодилося позичити гроші на забудову. Без відсотків. Під чесне слово Павла Ганинця. Із його появою пов’язана досить цікава історія: кошти на реалізацію проєкту опинилися на рахунках санаторію «Квітка Полонини» у березні 2003 року, тоді ж на території майбутнього об’єкту почали рити котлован під фундамент, а 30 грудня того ж року заклад прийняв перших відпочивальників. Як так сталося? Павло Ганинець уклав парі із тодішнім директором фінустанови, пообіцявши, що 2004 рік інвестори зустрічатимуть вже у новобудові. Зараз це видається неймовірним, але із ситуації керманич «Квітки полонини» вийшов абсолютним переможцем! «Призові», а це був «куш» у розмірі 10 000 доларів США, Павло Павлович вклав у інфраструктуру оздоровниці. І хай на початку задумка «Сузір’я» – за 9 місяців» виглядала дещо фантасмагоричною, проте цей вчинок краще будь-яких слів доводить: «Своє слово Павло Ганинець тримає».

 Саме так, день за днем радуючи мешканців і гостей Закарпаття все новими й новими апогеями свого постійного розквіту з’явилося на теренах санаторію «Квітка Полонини» товариство «Сузір’я», що стало невід’ємною частиною бальнеологічної оздоровниці, зробивши саме такою, якою всі її знають зараз – мегапрогресивним курортом найкращого європейського рівня із надсучасним медичним обладнанням, широким спектром лікувальних послуг, затишними номерами, охайними алеями, унікальним дендропарком у 10 га – надзвичайною гордістю Павла Ганинця, котрий з особливим трепетом розвивав не тільки виключно заради «іміджу», а ще й тому, що мати мого героя – Марія Василівна, дуже любила квіти, (ось так достойно увіковічив пам’ять про найріднішу людину) і розплідником коней гуцульської породи НВК «Племконецентр».

Здається, ніби вчора вперше переступив поріг найменшого санаторію Свалявщини «Квітка Полонини» у якості керманича, а вже 10 листопада святкуватиме Павло Павлович Ганинець красно всіяні життєвим золотом 70 літ. «Та найбільше багатство – не матеріальне: посмішка дружини, обійми онуків та дітей», – відає іменинник, не оглядаючись назад. Впевненою ходою і з палким серцем крокує тільки до поступу, адже попереду стільки планів, цілей, бажань та нових можливостей. Набагато більше, аніж було у його 30. 

Як казав хтось колись із великих: «Долає шлях лиш той – хто іде!». З роси і води! 

Наталія Малетич