Легенда української музики Едуард Приступа: «Якщо я не знаходжу музику, яка мені подобається, я її створюю»

Наша розмова з легендою української музики, артистом Едуардом Приступою відомим, як ДІЛЯ, повинна була відбутися ще на початку весни. У період, коли артист тільки евакуювався на Закарпаття із Гостомеля з-під Київщини. Артист здолав непростий шлях до Ужгороду не тому, що їхати з Києва надто далеко, а тому, що окрім війни там залишилась частина його життя – музика, улюблена робота, друзі, знайомі. Але музикант не засмучується та запевняє: завдяки мінімальному комплекту для створення музики (синтезатор, звукова карта, комп’ютер) можна створювати композиції з будь-якої точки світу, все інше залежить тільки від внутрішнього світу митця. 

Зустрілись ми з ДІЛЕю у неділю в одному із закладів Ужгорода на початку вересня, а 18 вересня знову ж таки в неділю артист святкує своє 47-річчя.

– Коли почали бомбардування Гостомельського аеропорту, ми жили неподалік. Перед цим мій друг розбудив мене по телефону, і я почав збирати речі, хоча частина вже була зібрана напередодні. Дещо додав до речей, продуктів, машина у мене була заправлена, я сказав дружині збирати дитину, ми одягнулися і виїхали. Думали зупинитися в друзів у Львові, але по дорозі друг попередив мене, що Львів останній два тижні просто переповнений переселенцями, тому краще їдь до Закарпаття – там безпечніше. 

– Як зустріло Закарпаття? Чи не було проблем з житлом…

– Закарпаття зустріло чудово. 99% закарпатців – це чудові, прекрасні, добрі, щирі, світлі люди, які дуже допомагали мені, з деякими ми потоваришували, спілкуємося, ходимо в гості. Щодо житла, то ми спочатку зняли в оренду кімнату, яка виявилася недешевою, тож я подумав, що так ми довго не протягнемо, і відправив дружину з дитиною закордон. Потім мій друг повідомив мене, що у його тещі, яка живе тут, на Корятовича, є вільна квартира і я можу переселитися туди – банально за квартплату. У вільний час волонтерив у продуктовому секторі колишнього ресторану «Дельфін».

– Я бачив у Ваших сторіз, що з собою прихопили також і своїх музичних «друзів»…

– Так. З собою у мене було трішки обладнання і я продовжив писати музику. Згодом ситуація дещо вирівнялась у всіх напрямках, тож я зрозумів, де можу бути корисним. Допомагав у зборі коштів на ЗСУ, працював з дітьми, став волонтером благодійного фонду «NEEKA», які співпрацюють з «ЮНІСЕФ», їздив багато разів в Мукачево, де брав участь в різних благодійних концертах. Поєднуючи волонтерство з музикою, параллельно продовжував плідно працювати над проєктом «Казкотерапія». Декілька слів про проєкт: у мене є розроблений мобільний додаток «аудіоказки українською», який станом на сьогодні має найбільшу колекцію аудіоказок українською мовою, а це близько 850 історій і озвучено більш, ніж 300 годин. Окрім казок у додатку є також колискові, а місяць тому зробили розділ «Музика для сну».

– Це комерційний продукт? 

– Був. До 25 лютого ним можна було користуватися за абонплатою. З початку війни ми зняли будь-які абонплати, зробили їх виключно за бажанням  користувача. Було створено єдиний логін та пароль для всіх користувачів, тож відтоді ви можете послухати казки на українській абсолютно безкоштовно. 

– До війни Ви жили в середовищі з максимальними можливостями для розвитку  творчого потенціалу. Опинившись в Ужгороді, як для митця, не виникало відчуття «тісноти» чи розуміння, що цієї аудиторії Вам замало…

– Я працював у Києві, а сам проживав у Гостомелі, себто їздив кожного дня 60 кілометрів туди-звідти на роботу. У моєму розумінні безпосередньо для творчості потрібно мати великий внутрішній світ. Ці стіни, які оточують мене, абсолютно на мене не впливають, з того, що я помітив за останні півроку, які проживаю в Ужгороді.  Навпаки – за цей час, я наповнив музикою будинок, в якому живу, де пишу музику для казок, власні пісні, надаю уроки вокалу для дітей. Раніше, років 10-15 тому, я б ще сказав, що так, потрібно в Київ, бо в Києві зосереджена тусовка, і ти там повинен бути, щоб розвиватися. На сьогоднішній день є інтернет і цього може бути достатньо, щоб займатися улюбленою справою, де б ти не знаходився. Беремо до уваги наприклад «Тік-Ток», де за один ролик ти можеш зібрати 50 тисяч переглядів, наприклад, і яка різниця, з якого міста чи місця ти це зробив? З Ужгорода, Лумшор чи з Києва? 

– А як щодо концертів? Для артистів, на мою думку, не менш важлива і жива аудиторія?

– За час війни я вже двічі був у Польщі, Німеччині, давав концерти. Це була допомога для наших переселенців, або для ЗСУ. Тому на сьогодні, наприклад, не можу сказати, що в Києві мені комфортніше. Для мене найкомфортніші умови – це дах над головою, комп’ютер, доступ до інтернету та мінімальне звукове обладнання, з яким можна робити справжні дива з будь-якої точки світу. 

– Чи плинуло на Вашу творчість Закарпаття? Можливо, відобразилося в текстах, наприклад?

– Я текстів дуже мало писав за цей період. В основному використовував тексти, які мені надсилали «вільні художники-поети». А якщо говорити в цілому, то не відчув якоїсь радикальної зміни в творчості. 

– Вже звикли до нашого діалекту?

– Потрохи звикаю до «я тя пак наберу» або «пак коли то боло» (сміється – авт.). В цілому моя адаптація до закарпатського діалекту проходить гармонійно. 

– Вже куштували бограч?

– Ні. Ще не дійшов. Можливо, колись раніше куштував, але не пам’ятаю. Може, потрібно зробити якусь «бограч вечірку» чи вилазку (сміється – авт.)

– Чи є у Вас пісні, які написали за час проживання в Ужгороді?

– Так, є декілька. Перша пісня «Маріуполь» – це інструментальна композиція, яка була написана саме в Ужгороді. 

На гітарі там зіграв американський гітарист Джон Дюран. Наступна композиція написана в Ужгороді – «Ми Українці», текст до якої мені надіслала поетеса Надія Зінченко, після чого мені одразу захотілося створити цю пісню.

Композицію записали в Мукачеві на студії Влада Пірова. Це був цікавий творчий процес. Спочатку приїхали місцеві дівчата співачки записали бек-вокал, приїхали мої друзі з дітьми, теж наспівали беки, потім Джон мені награв гітарну партію, потім в Києві Саша Мілан мені награв барабани, Інна Ковтун надіслала мені з Америки етно-вокал і я наспівав вокал, звів у навушниках, а Енді Вакс зробив майстеринг цього треку, де саме він живе я не знаю (сміється – авт.). Моя знайомі Аліна з Польщі зробила обкладинку до композиції. Але фіналізувалося все тут, в Ужгороді, де все це я звів в одну композицію і відправив на видання на музичний лейбл «Moon Records».  

Також в Ужгороді я написав композицію «Він і вона» – це пісня батька моєї учениці по вокалу. 

Я почув її у його виконанні, мені вона дуже сподобалася і захотілося зробить свою версію цієї пісні. Вона – про війну, про події сьогодення. Я попросив друзів з Америки, вони награли розкішні гітарні партії, Юля Вовканець записала бек-вокали, Полін Едвін, басист, відомий участю в британському рок-гурті «Porcupine Tree», записав свою партію, і я все це знову ж таки тут, в Ужгороді, звів. Зробив мастеринг, і ми видали цю пісню, яка, свого роду, має неофіційний інтерконтинентальний статус. 

Також тут я робив мікси з голосом Зеленського, з голосом Арестовича, і ще в мене пісень 15 написано в запасі. Просто не встигаю видати весь цей об’єм, оскільки окрім музики маю ще багато інших справ. 

– Зараз багато україномовних артистів гастролюють світом з концертами, деякі з них скористалися цим для того, щоб втекти з України. Чи не було у Вас бажання переїхати закордон?

– Я вже два рази був закордоном і повернувся. Друзі мене питають, чому не залишився там, мовляв, поїхав, «потірявся» і все – хто потім буде з цим розбиратися після війни.. Я відповідаю їм, що повертаюся сюди, бо відчуваю себе тут потрібним і знаю, для чого це роблю. 

– Як відпочиваєте від творчості? Чи знайшли в Ужгороді свої улюблені місця, які Вас надихають?

– Мене надихає саме місто. Набережна Незалежності, а особливо там, де скупчення кав’ярень, ресторанчиків – це взагалі такий європейський шматочок, який мені дуже до вподоби. Боздошський парк мені подобається, коли прогулююся до нього через Набережну. Люблю тут гуляти, пішки, без машини. 

Мені цікаво знаходити ці фігурки, які є по всьому Ужгороду, я правда не всі ще перефотографував (сміється – авт.). Мені дуже подобається центр міста.

Ужгород насправді приваблює своєю компактністю, і це місто, в якому можна обходитись абсолютно без машини. Якщо мені до «Дастору», наприклад, 3,5 кілометрів, то чого я буду їхати на машині? (сміється, – авт.), мені це не зрозуміло. Я звик, якщо їду, наприклад, на студію з Києва до Гостомеля 38 кілометрів, з Гостомеля в Монофактуру це 50-60 кілометрів в один кінець, тоді зрозуміло – без машини ніяк. А тут коли запрошують в гості, я дивлюсь – на карті чотири  кілометри, а мені кажуть, що ми тебе під’їдемо, заберемо. То я кажу: «Які питання?Скажіть на яку годину, я пішки дійду» (сміється – авт.). Мені просто класно пройтись пішки. Тим паче, коли ти більшість часу проводиш за комп’ютером, встав, сів поїв, знову встав, сів за кермо та поїхав, я таке не люблю. Я люблю рухатися. 

– Чи познайомились з кимось із наших закарпатських артистів чи музикантів? Можливо потоваришували…

– На жаль, із музичного середовища Закарпаття не знайомий ні з ким. Хіба що з мукачівським гуртом «Bravis» – дуже гарно співають, мені подобається. Вони також брали участь у записі моєї пісні. Дуже багато мені допоміг саме Влад Піров з Мукачева. Також співпрацював з Анатолієм Рябініном, який змонтував мені відео кліп на пісню «Ми Українці». Поокремо не можу нікого виділити. 

– Скільки потрібно коштів починаючому артисту для того, аби відкрити власну студію, та які рекомендації можете дати молодим музикантам?

– Уявімо, що в тебе немає студії, ти з небагатої родини. Піди попрацюй, повантаж вагони, піди вночі почергуй в ресторані, зеконом кошти, постав собі за мету купити комп’ютер і мікрофон для початку. Зараз є багато якісних та доступних програм, наприклад ліцензійна Logic Pro коштує 200 долларів, це близько 8 тисяч гривень. Навіть якщо по 1000 гривень в місяць відкладати, через вісім місяців ти зможеш купити собі професійну програму, в якій є ціла бібліотека базових звуків, все, що забажаєш. 

Ти маєш скласти бюджет, а не скиглити, мовляв: я пишу пісні, у мене студії нема, грошей нема, нічого нема, але в мене є мета. Якщо в тебе є мета значить робиш наступне: поки я пісні записую на диктофон, який є у будь-якому телефоні, якщо нема телефона, то попроси у друга, а він кине тобі всі ці дорожки в Телеграм чи ще куди. І поки ти пишеш, накопичуєш матеріал, паралельно збираєш кошти на обладнання, або на оренду студії. Зараз не так, як колись було, зараз студію можна вмістити в наплічнику. Звукова карта, комп’ютер, USB мікрофон і MIDI-клавіатура за 2000 гривень. І все – ти можеш і награти, і наспівати, і ремікс пісні зробити.

– Якщо говорити про Ваші хіти, чи було у Вас особисто відчуття, що «ось ця пісня стане хітом»? Та й взагалі поділіться рецептом популярності пісень…

– Знаєте, для мене це досі загадка. Іноді ти випускаєш пісні, не розраховуєш ні на що, а вона стає хітом, її крутять по радіо чи телебаченню. А іноді ти думаєш: ну це зараз піде в люди (стане хітом), але вона вийшла, знайшла свою поличку і там тихенько знаходиться. Буває таке, що співпадає, але це не закономірність, а випадковість.

– Ви були у складі найвідомішого хіп-хоп гурту в Україні ТНМК, мали власний рок-гурт «Неділя», співпрацювали з «На відміну Від» та багатьма іншими, не менш цікавими артистами. Чи не було у Вас при цьому «зіркової хвороби»? 

– Ні. Можливо, десь колись в юні роки це проявлялось у певних вимогах обслуговування тебе в ресторанах чи готелях. Але не можу назвати це «зірковою хворобою» тому, що кожна людина має право вимагати для себе якогось певного рівня в обслуговуванні, сервісі чи побуті та будь-де. 

– Чи зупиняють на вулиці в Ужгороді і чи впізнають Вас?

– Буває, що зупиняють і говорять компліменти, але частіше відчуваю на собі погляди людей, які мене проводжають, коли прогулююсь містом. Це приємно, але намагаюся з цим спокійно жити. Так чи інакше можу сказати, що як артист вже став частиною історії української музики, тому впізнаваність – це результат великої роботи. 

– Чи бувають у Вас напади ліні та як боретесь з ними?

– Я намагаюся не боротися. Намагаюся зробити свій графік так, щоб я один день в тиждень мав відпочинок. Хоча й не завжди виходить, але якщо вже лінь нападає, то можу трішки і полінитися. Але довго ти все одно не зможеш так. Інколи, якщо ти дозволяєш собі щось подивитися, або повалятися в ліжку, то після цього все ж таки щось починаєш робити. 

– Зараз багато україномовних артистів пропонують всесвітньовідомим записати спільні композиції, наприклад Антитіла feat. Ed Sheeran – 2 Step, Бумбокс feat. Pink Floyd - Hey Hey Rise Up. Чи не було у Вас бажання записати фіт з кимось із відомих американських виконавців?

– Виникало таке бажання. Я пам’ятаю, що сиджу, пісня написана, настільки чітко у’явив як її слухає Біллі Айліш, і вона мені присилає, що чувак давай заспіваємо. Мені ця ідея так сподобалась, я розписав у блокнот свої ідеї і тд. А потім мене кудись так закрутило, що я оце згадав через два місяці на інтерв’ю з Вами. 

– Що б хотіли побажати нашим читачам та жителям Ужгорода?

– Мені просто хочеться сказати їм, що вони чудові люди. І я дуже вдячний всім тим, хто мені допомагав і допомагає. Я радий, що у мене тут з’явилося багато нових людей, яких можу назвати своїми друзями. 

А побажати від себе можу тільки щастя, зменшення повітряних тривог до нуля. Теплої зими, спокійного мирного неба, щоб в один момент в Ужгороді всі видихнули і сказали: нарешті війна закінчилася і ми перемогли. 

Довідка: ДІЛЯ (Едуард Приступа) – легенда української музичної сцени, співак, продюсер, кінокомпозитор. Також співпрацював з визначними українськими колективами: Kozak System, От Вінта, Mad Heads, The ВЙО, Ді.Ор.