«Ніколи не треба здаватися», – історія війни подружжя Полякових з Харкова, які евакуювалися до Закарпаття
-
-
>
-
>
-
>
1751
В’ячеслав та Валентина до війни жили звичним життям, які і мільйони українців. Родина Полякових із Харкова мала сімейний бізнес, їхні діти ходили на улюбленому роботу, в усіх були плани та мрії. Чорний ранок 24 лютого розділив це життя на «до» і «після»…
«У цей день, – розповідає В’ячеслав Поляков, – я зранку відвіз на роботу свою доньку до Харківського обласного онкологічного диспансеру, але в обід її забрав, бо лікарню вже обстрілювали і донька знаходилася під великою загрозою. Ми ще о 5-й ранку зрозуміли, що насувається велика небезпека, бо із нашого балкона було добре видно напрямок російського кордону і ми бачили та чули усі ці вибухи та вогні, просто ще не усвідомлювали, що розпочалася повномасштабна війна...»
Щоб убезпечити себе, родина облаштувала собі у ванній бункер, в якому ночували кілька днів. Але цього було замало, «прилетіти» могло в будь-яку хвилину. Квартира багатоповерхівки, в якій мешкала родина Полякових, знаходиться у центрі Харкова, де, власне, розташовано багато об’єктів критичної інфраструктури, і конче треба було бігти в бомбосховище.
«Ти розумом усвідомлюєш, що коїться щось страшне, а що робити не знаєш і ніби провалюєшся у психологічну яму, – розповідає дружина В’ячеслава Валентина Травкіна і додає, – «Деякі моменти я навіть не пам'ятаю. Як той, коли стояла на балконі, тримаючи в руках кота, а прямо на наш будинок летів літак. Здавалося, що він зараз вріжеться у наш балкон. Ми разом з кицею перелякані почали тікати… Про це мені уже моя донька розповіла, а я цього не пам’ятаю… Я – та жінка, яка багато чого пережила у житті, тож думала, що морально стійка. Але коли ми опинилися у бомбосховищі – ще більше запанікувала і сказала, що залишуся тут стільки часу, скільки мені визначив Бог. Мене практично витягли з бомбосховища, бо я панічно боялася ступити навіть крок»
На початку березня 2022-го Харків зазнав численних руйнувань – ракетних та бомбових ударів, масованих обстрілів. Просидівши два дні у бомбосховищі, родина Полякових розуміла, що треба рятуватися, адже вибухи не вщухали, а прильоти були дуже близько. Відтак, під обстрілами та постійною смертельною небезпекою родина Полякових, прихопивши з собою тільки документи та деякі речі, сіли в авто і вирушили спочатку до Полтави, потім – до Ужгорода. В обох містах у них були друзі та знайомі. Подолавши нелегкий шлях, родина Полякових дісталася крайньої точки своєї вимушеної подорожі – Закарпаття, яке вони раніше відвідували як туристи, а тепер вперше як переселенці, втікачі від війни.
З початку війни до Закарпаття прибуло десятки тисяч переселенців, а Ужгород перетворився у волонтерський хаб і нині продовжує надавати прихисток багатьом українцям.
Не оговтавшись від шоку, родина Полякових уже на другий день перебування в Ужгороді шукала можливості допомогти таким самим людям, як і вони.
«Ми просто не могли сидіти на місці. Ми хотіли чимось зайняти свої руки і свою голову, що не занурюватися у ці новини. Тож пішли по місту і пропонували свою допомогу як волонтери. Оскільки у мене є медична освіта, а наша донька – діюча лікарка-онколог, то ми розуміли, що можемо бути корисними. Спочатку прийшли до Червоного Хреста, де одразу ж співробітники організації залучили нашу доньку Вероніку, яка проводила первинний огляд, вимірювала артеріальний тиск та надавала психологічну підтримку людям. В той же час нам зателефонували наші ужгородські друзі з проханням допомогти з розфасовкою ліків. І так ми опинилисясеред вволонтерів благодійної організації «Комітет медичної допомоги на Закарпатті», – розповідає В’ячеслав.
Благодійна організація «Благодійний фонд «Комітет медичної допомоги в Закарпатті» поряд з основною діяльністю завжди реагує на нагальні виклики та потреби в нашій країні.
З 24 лютого 2022 року «Комітет медичної допомоги в Закарпатті» надає невідкладну допомогу біженцям, які прибувають на Закарпаття з регіонів України, де ведуться активні бойові дії. Організація також відправляє гуманітарну допомогу в регіони, де ситуація найбільш критична.
Відтак В’ячеслав та Валентина, а згодом і їх донька Вероніка стали волонтерити на складі, де їх основними завданнями була розфасовка та сортування ліків. Попри основну роботу родина Полякових долучалася і до розвантаження та сортування різного виду гуманітарної допомоги. Тобто, склад ліків перетворився на волонтерський хаб. Тут вони відчули підтримку людей, які так само прагнуть допомагати.
«Це було щастя щось робити! Волонтерство дає відчуття бути корисними людям! В мене одне бажання – бути корисною!», – переповнена емоціями, каже Валентина.
«З початку березня 2022 року ми працювали майже щодня без вихідних, практично до ночі. Ми могли розсортувати по 8-10 палет з медикаментами за зміну, ми були щасливі, що приносимо користь людям, – розповідає В’ячеслав і додає, – Це наш медичний фронт, і він дуже важливий. Медична допомога – це теж зброя. Адже ми допомагаємо нашим військовим, людям, які знаходяться на прифронтових територіях»
Поринувши у роботу з головою, родина Полякових потроху відірвалася від тривожних думок, але їх не покидало дивне відчуття, що вони ніби зрадили рідний Харків і втекли… Проте водночас подружжя вперто переконувало себе, що тут, у відносно мирному Ужгороді, вони зможуть зробити набагато більше, ніж під обстрілами в Харкові, тож поступово відчуття провини зникло…
До речі, у Харкові лишилися рідні люди. Старенька мама В’ячеслава, яку дитиною застала ІІ Світова війна і вона гадки не мала, що таке жахіття може знову повторися, не захотіла виїжджати з міста. Та мама не одна лишилася, за нею доглядає старший брат В’ячеслава.
У Харкові також лишився старший син Полякових Євген з сім’єю, який періодично доглядає за їхньою квартирою, що дивом уціліла.
Війна це не тільки біль, втрати та горе, є ще і щось світле, яке перемагає пітьму – констатує подружжя Полякових.
«У нашого старшого сина народилася донечка Софія. Для нас це щастя, бо ми стали вдруге дідусем та бабусею. У нас є ще старша внучка – п’ятирічна Стефанія. Попри тривожні новини, є і хороші звістки», – розповідає Валентина .
Круто змінилася і доля їх доньки Вероніки, яка знайшла роботу за океаном, у США. Уже 10 місяців вона працює у штаті Нью-Джерсі на кафедрі фармакології Рутгерського університету. На початку війни Вероніка жила практично на два міста – Ужгород та Харків. Не зважаючи на молодий вік, 27 років, розповідають батьки Вероніки, їх донька зарекомендувала себе хорошим спеціалістом з високою кваліфікацією лікаря-гематолога. Дівчина офіційно працювала у Харківському обласному онкологічному диспансері, то окрім онлайн зв’язку, заклад потребував її фізичної присутності.
«Вона їздила в Харків влітку позаминулого року. Коли наше рідне місто бомбили, донька купила квиток і сказала, що їде в Харків, аби відпрацювати на роботі. Для нас це був шок. Адже два тижні наша Вероніка, як і тисячі медичних працівників Харкова, під обстрілами та ракетами виконувала свої професійні обов’язки, переховуючись у бомбосховищі»,– розповідає, не стримуючи сліз Валентина.
«Головне, що всі живі! Не треба ніколи здаватися, життя продовжується! Більш ніж на пів години ми не плануємо. Ми зараз тут і тепер на цьому складі, робимо свою справу і від того ми щасливі», – каже з усмішкою, сповненою надії, В’ячеслав.
Приводів для позитиву більш ніж достатньо. Подружжя Полякових винаймає будинок за Ужгородом із клаптиком землі, на якому уже збирали городину, вирощену власними руками. Щодня їх оточує природа з мальовничими краєвидами: потіха для ока та розрада для душі. Вдома, після завершення робочого дня, на них завжди чекає їхня кішечка Кася, яка разом зі своїми власниками змінила харківську квартиру на будиночок у закарпатському селі.
«Для нас це зовсім інший ритм життя. Ми просто виходимо на природу, косимо траву, збираємо яблука, виноград, гуляємо з Касею. Для нас це уже як розвага», – розповідає В’ячеслав і додає, – Ми вже настільки інтегрувалися і можемо назвати себе справжніми закарпатцями. Ми ходили по гриби, варили «поливку» (бульйон) з грибів, куштували «шовдарь» (копчена свинина) на Великдень. Ми познайомилися з чудовими людьми, які нас дуже поважають. Ми тут зовсім не відчуваємо себе переселенцями, або ж, не люблю це словосполучення, внутрішньо переміщеними особами».
«Ми сміємося, ділимося словечками харківськими, а місцеві – закарпатськими. У нас тут, на складі, чудова команда хлопців та дівчат, дивлячись на їх самовіддану роботу та безкорисливе бажання допомагати, розумієш, що тобі дуже пощастило у житті», – розповідає з усмішкою Валентина.
Попри адаптацію та тихе, розмірене життя у селі за Ужгородом, родину Полякових не покидає думка про повернення до рідного, мирного Харкова!
«Мрія одна – перемога! Щоб ми повернулися до звичного життя, того, як до війни… Я хочу повернуться додому, але зараз мені страшно туди повертатися. І в Харкові для нас зараз немає роботи», – розповідає Валентина.
«Ми щодня когось втрачаємо, на жаль, приходять сумні звістки», – констатує В’ячеслав.
Багато їхніх знайомих повернулися до Харкова, бо не змогли прижитися на новому місці через різні причини. Є і такі, які лишилися на Закарпатті. Деяким вдалося не тільки добре адаптуватися, а й відкрити власну справу, або ж релокувати підприємства. До прикладу, В’ячеслав та Валентина познайомилися і підтримують зв’язок із родиною переселенців із Краматорська, яка відкрила масажну кімнату в Ужгороді.
Життя, уже не буде таким як раніше, і ми увійдемо у нове майбутнє, в якому, сподіваються В’ячеслав та Валентина, буде мир та спокій.
